Плутанина між символічним і фактичним у суспільних дискусіях

Здається, найбільша проблема суспільних культурних дискусій останніх років 15 – плутанина між символічним шаром і фактичним шаром. І небажання розуміти, що у 90% випадків символічний шар важливіший за фактичний.

Плутанина між символічним і фактичним у суспільних дискусіях

Найпростіша ілюстрація значення символічного – надлишок "московської ковбаси" й "російського сиру" в супермаркетах українських міст, де досі є в продажу ковбаса з іншим неймінгом. Хоча ковбаса може бути цілком смачна – якось, ну, не хочеться.

Якщо б ви сказали фразу all lives matter у 2000-му — вона б позначала сукупність використаних у ній лексем, тобто буквально те, що вона позначає. Коли хтось казав цю фразу у 2021 – це одразу маркувало його як носія правуватих-у-поганому-сенсі цінностей, і що зараз він продовжить свій спіч кривою критикою BLM-спільноти й запереченням расизму. Бо ця фраза в певний момент спресувалася до "фразеологічної сполуки". Це стало те саме, що сказати "я не расист, але ж..."

Усі дискусії про "в/на" Україні проходили у символічному полі, а не в лінгівстичному, тому мені як філологу від початку було пофіг, як там лінгвістино коректно. Питання було в тому, чи здатні носії російської визнати право символічної першості українців хоча б тоді, коли йдеться про назву їхньої власної країни. Ну, треба сказати, що європейські ЗМІ теж тільки цього року дійшли до точки, коли вони переходять на Kyiv замість Kiev.

Ще один приклад – про емоджі. Жовта стрічка в списку емоджі називається англійською reminder ribbon, тобто "вузлик на пам'ять", але в моєму особистому символічному просторі це означає "свободу ув'язненим через референдум про незалежність Каталунії", бо саме так їх у нас підтримують. Тому коли колега зі Штатів надіслав мені якесь повідомлення з reminder ribbon, я трохи замислилася, який стосунок наш контент-план має до незалежності Каталунії. Емоджі folded hands, яке гуглиться англійською як емоджі молитви, в китайському інтернеті має альтернативне значення, пов'язане з чимось еротичним (я досі не з'ясувала, з чим саме). Але відомий випадок, коли в айті-компанії стався "міжкультурний діалог", де китаєць написав щось-там-корпоратив-блабла, а у відповідь отримав це емоджі з руками (з інтентом "дякую" чи "сподіваймося"), – а потім сталося велике з'ясування, що це блін були за еротичні натяки у контексті корпоративів.

І от коли символічний розрив настільки великий, як між вузликом на пам'ять і каталонськими політв'язнями чи як між сподіваймося і еротичним натяком, – люди кажуть "ой бля, я не знав, пардон! а що це значить для тебе?" І питають, і готові слухати, і вибачаються. Коли символічний розрив маленький або коли співрозмовники нібито належать до спільного символічного поля, – то виникає "ні, ви все неправильно розумієте, зараз я вам покажу, откуда на бєларусь готовілось нападєніє". В сенсі, цей розрив не відчувається або не спадає на думку його прояснювати.

І саме тому дискусії про те, чи був Толстой чи Пушкін талановитим письменником, не мають жодного сенсу. Як філологиня я глибоко переконана, що пофіг. Єдине, про що можна і слід сперечатися, – про символічне навантаження пам'ятника російському письменнику на території України. Справа не в тому, ким був Пушкін, а в тому, що саме він символічно позначає саме зараз і саме тут. І як саме його символічне навантаження змінилося і чи змінилося взагалі. Ну, і ще можуть мати сенс дискусії, чи позначає Гоголь те саме, що Пушкін. Усі ці суперечки про Пушкіна і його пам'ятники – це тупо діалог між "Імперія досі обстоює своє право мітити мою територію" VS "Навіть на війні я зберіг вміння насолоджуватися мистецтвом, яке колись любив, і зберіг свої довоєнні інтереси". (Я, до речі, в коаліції тих, хто вважає, що Пушкін має піти слідом за кораблем, але ще раз: дискусія про Пушкіна не має жодного сенсу, поки вона не перейде у спроби відкрито і відверто дискутувати про символічний, а не фактичний простір.)

За моїми спростереженнями, часи війни чи революції, чи навіть просто суспільних змін, – це саме і є час трансформації символічного простору. Коли звичні речі починають позначати щось нове або щось протилежне – і наша робота (якщо ми в безпеці і потурбувалися про себе і близьких фізично) – бачити і визнавати ці зміни. І не заперечувати їх.

І припускати, що у різних людей досі є різне символічне кодування.
І дискутувати саме про це, а не про літературні навички якихось там чуваків.